Чому дедалі більше власників обирають допомогу батьків
Чому власники тварин дедалі частіше залишають своїх улюбленців не в готелях для тварин, а в батьків?
Коли ми з чоловіком бронюємо відпустку за кордоном, наша собака Люсі теж вирушає у власну подорож — до моїх мами й тата в Лестерширі. Одного літа ми поїхали до Канади на три тижні, а перед від’їздом я зібрала всі Люсині речі — лежанку, корм і іграшки — та відвезла її на 100 миль на північ із Лондона. Вона завжди страшенно радіє, коли ми під’їжджаємо до будинку моїх батьків: вискакує з машини й мчить через хвіртку вітати своїх «бабусю й дідуся».
Я не залишаю Люсі з незнайомими людьми і точно не віддаю її в розплідник. Справа не в ціні — середня вартість догляду за собакою в Лондоні становить £303,87 на тиждень, — а в тому, що вона врятована з вулиці, і я ніколи не хотіла б, щоб вона знову відчула себе покинутою.
Звісно, для багатьох людей розплідники або пет-ситери — цілком правильний вибір. Просто для мене найкомфортніше рішення — коли за Люсі доглядають мої батьки. І я така не одна. Саме тому дедалі популярнішим стає формат «grandpawrent» — коли за домашнього улюбленця дбають батьки або свекри/тещі. За даними MoneySuperMarket, 51% батьків або свекрів/тещ регулярно доглядають за домашніми тваринами своїх дорослих дітей. Як і я, майже дві третини дорослих у Великій Британії не розглядають варіант розплідника для собаки, а 65% не обрали б і доглядальника вдома.
«Розплідники вже не є рішенням за замовчуванням — не лише через вартість, а й тому, що ми краще розуміємо емоційні потреби собак», — каже Кара Геммелл, експертка з страхування домашніх тварин у MoneySuperMarket. «Деякі собаки сприймають розплідники як ізоляцію, а доглядальник або перетримка можуть теж викликати тривогу, якщо в будинку з’являється незнайома людина. А коли пес залишається з батьками, це чудовий варіант: він поруч із тими, кого ви любите й кому довіряєте».
Домашній догляд для чутливих собак
Татуювальниця Фіджит живе в Шотландії, але регулярно подорожує Великою Британією та за її межами на гостьові сесії в тату-студіях. Як і Люсі, її пес Альберт — «дуже чутливий хлопець», тож вона не бере його із собою в гамірні міста, де багато людей. «Якщо я їду в тихіше місце, йому це подобається, але здебільшого йому краще залишатися з моїми батьками й отримувати там максимум турботи».
Альберт — мініатюрний англійський бультер’єр. «Це особлива порода, дуже сімейна, тож те, що за ним доглядають мої батьки, має ідеальний сенс, — пояснює Фіджит. — Він добре їх знає й почувається з ними в безпеці. Вони знають його з цуценячого віку, тож у їхньому домі він буквально як удома».
Батьки Фіджит, Енджел і Аманда, самі називають себе собачниками й добре знають усі особливості бультер’єрів. «Коли я була маленька, у нас було три англійські бультер’єри», — розповідає Фіджит. Тож вони щиро радіють, коли Альберт приїжджає в гості.
«Ми любимо його характер, він дуже лагідний і милий малюк», — каже мама Фіджит, якій подобається й режим, що його привносить Альберт. Влітку він проводить час у саду з батьками Фіджит, а вони годують його льодом і полуницями з рук. «Ми його дуже любимо», — додає вона.
У Альберта в домі бабусі й дідуся є й власні речі: «Його власне ліжко, з якого його важко зрушити, — сміється Фіджит, — іграшки та маленький кошик із кремами й добавками, бо в нього алергія на шкірі, що досить часто трапляється у білих бультер’єрів». Для Альберта це ідеальний варіант: «Я б ніколи не залишила його з кимось іншим. У нього дуже специфічні потреби й уподобання, і я знаю, що мої батьки все це враховують».
Коли пес ходить у гості регулярно
Для інших тварин візити до бабусі й дідуся — це вже майже щотижнева традиція: близько двох із п’яти «grandpawrents» доглядають за своїм «внуком-псом» щонайменше раз на тиждень.
«Біллі “викрадають” його дідусь і бабуся двічі на тиждень», — каже Кейт, яка виховує собаку сама й веде про нього Instagram-сторінку @billythecavapoo. У вівторок її тато забирає Біллі дорогою додому після гри в гольф. «Після прогулянки Біллі отримує печиво rich tea або digestive, коли вони повертаються додому, а ще йому дають вечерю. Коли я закінчую роботу, то одразу їду до батьків — вони ще й мені готують вечерю! — і проводжу там вечір, а потім забираю Біллі додому. У четвер усе повторюється: його знову “викрадають”, а я приїжджаю до них на вечерю й повертаю собаку».
Кейт і її батьки, Ширлі та Пітер, живуть неподалік Нью-Форесту у Великій Британії — «ідеальне місце для прогулянок із собакою», — каже вона. За її словами, мама й тато — «люди, які люблять собак, але ніколи не хотіли повної відповідальності за них». Тож поява Біллі в родині стала для них ідеальним компромісом: «Усі клопоти з цуценям, прогулянки під дощем у темряві та прибирання за ним дісталися мені, а вони можуть насолоджуватися собакою тоді, коли це зручно їхньому “зайнятому” життю на пенсії», — жартує Кейт.
Звучить ідеально, тож чи є в такому форматі мінуси? Я запитую Кейт. «Я більше не улюблена дитина», — сміється вона. «Я була єдиною дитиною, тож завжди була улюбленою. А тепер це собака». Втім, безкінечні переваги з лишком компенсують втрату першого місця. «Біллі отримує компанію, гарну прогулянку двічі на тиждень, печиво, сир тощо, а я двічі на тиждень отримую вечерю, яку мені готують. Це безпрограшна ситуація». Кейт додає, що це ще й підтримує активність її батьків.
Чому такий формат заспокоює і людей, і тварин
Фіджит завжди була дуже близька з мамою й татом. «Мені дуже пощастило з ними», — каже вона. Але найбільше їй подобається те, що вона може розслабитися, знаючи: Альберт не лише в надійних руках, а й сам почувається в безпеці. «Хоч він дуже прив’язаний до мене, він так само прив’язаний і до них, — каже вона. — Думаю, саме це йому найбільше подобається: хоч він і сумує за мною, але вони його страшенно балують і люблять».
Люсі теж неабияк розпещена своїми «бабусею й дідусем». Моя мама розмовляє з нею, поки порається на кухні, а щовечора уважно обирає для Люсі вечерю з запасів корму, які зберігає в себе вдома. «А як щодо соковитого пирога з птицею?» — якось запитала мама Люсі, а мій тато відповів: «Так, будь ласка», гадаючи, що мама звертається до нього. Вибач, тату.
І це одна з найзаспокійливіших речей у тому, що Люсі залишається з ними: постійні повідомлення в WhatsApp про те, чим вони займаються, — від обіймів із моїм татом під час перегляду телевізора після прогулянки в місцевому парку до того, як Люсі хлюпає лапами у річці біля їхнього дому. Навіть знання про те, що в Люсі є «улюблене» місце в їхньому будинку — на килимі на верхньому майданчику сходів, — мене заспокоює. Я завжди сумую за нею, коли ми не разом, але принаймні не хвилююся за неї. Батьки Фіджит роблять так само: «Вони завжди надсилають мені безліч фото й відео Альберта», — каже вона. І це дає їй спокій, бо вона знає, що він у безпеці й щасливий.
За «grandpawrents»!
- собаки
- лайфстайл із собакою
- лайфстайл із домашніми тваринами
